Мовне протрезвіння.

 

Раніше я був одним із тих, хто жив під гаслом "какая разница". І лише на прикінці вісімдесятих опритомнів. До тями мене привела, як не дивно, етнічна росіянка в Києві. Як це було? У 1982 році, в черговий раз, поїхав у командіровку до Києва. В Києві, я йду отримувати мікросхеми на заводі «Мікрон». Комірниця питає: «Вы с Ивано-Франковска? Местный? Украинец?». Здивованиий відповідаю: «Так». Вона каже: «Я россиянка и не понимаю вас, украинцев, почему вы стесняетесь своего родного языка? У вас такой прекрасный язык, а вы им не пользуетесь, как будто стыдитесь своего происхождения». Я втратив дар мови. Вночі, у потязі, не міг заснути, весь час думав про це. Приїхав додому і почав говорити з дружиною, етнічною росіянкою, українською. До цього я з нею спілкувався виключно російскою мовою. Вона поглянула на мене, але нічого не сказала. На роботі було важче. Я  керував відділом, де працювало до сотні осіб, і деякі співробітники почали обурюватися, чому я не розмовляю з ними російською мовою. Найшлась «добра» людина, яка донесла в партком. Але навіть профілактична розмова в парткомі, хоч я й не був членом партії, нічого в моїй позиції не змінила. Мене більше не чіпали — вже наставало так зване «потепління». Крім того, виникали й інші проблеми, наприклад, із технічною термінологією. Було складно і психологічно: «мозок» мислив російською, а переклад здійснював на українську мову. Проте це тривало недовго, десь біля пів року. Постійне спілкування українською мовою дало свої результати, і я, коли розмовляв українською, думав українською, а коли переходив на російську – автоматично думав російською. А, з часом, десь років двадцять тому, це "двойне" мислення пройшло.  При використанні української мови у мене інколи проскакував «русизм», і деякі знайомі (не росіяни, а російськомовні) одразу звертали на це увагу і висміювали мене. Їм не подобалося, що я спілкуюся українською мовою. Але чомусь ніхто, жодного разу, не висміював мене, якщо при використанні російської мови проскакував «українізм». Правда, тепер, коли спілкуюсь з онуками, вони поправляють мене, коли проскакує у мене русизм. І я цьому радію, що в Києві, вони зуміли вивчити українську мову. А як у сімейному житті? Ні я, ні моя дружина, ніколи не упрікали один одного за мову. Навіть при виборі школи (російскої чи української), основним аргументом було те, що дитина повинна вивчити українську мову, бо в радянському союзі російску вона і так буде знати. По сусідству жила сім'я українців. Вони свою дитину, однолідку моєї дочки, віддали в російску школу, обгрунтовуючи це тим, що для чого дитину мучит, все одно кругом російска мова. Вже в Незалежній Україні, цей сусід, якось, спитав: відки ти знав що треба було дитину віддавати в українську школу? Я навіть не знайшовся що йому відповісти. Чи впливало це на мою кар'єру? Скоріше не впливало, бо був непоганим спеціалістом.  Більш детально: https://urcunolecsa.blogspot.com/2025/08/blog-post_21.html