Погляд страуса, який ховає голову в пісок

         

 

Дем’янчук Т.М. к.т.н. 24.02.2014р.

Вступ. Прошу вибачення у молодого покоління. Це ми, покоління, що виросло в СРСР, винні у всьому, що сталося в Україні зараз. Ми мали зробити те, що ви, майданівці, робите зараз, ще у 90-х роках: відірватися від Кремля. Але ми виявилися боягузами і лише могли обурюватися на кухні. Ми розмірковували про глобальну політику, вважаючи, що все це — інтриги тих чи інших країн проти Росії (Грузія, Чечня, Абхазія, Осетія, Придністров'я), шкодували за загиблими росіянами. І дочекалися того, що наші діти гинуть через імперські амбіції Путіна та його кліки. Прошу, прокидайтеся не лише в Україні, але й у Росії та Європі, адже цей кошмар триватиме ще довго. Це вже не Карибська криза, а переддень третьої світової війни. Але все по порядку.

Погляд страуса, який ховає голову в пісок

   Частина перша. Диванний експерт. Сиджу на дивані й дивлюся телевізор: жорстокий розгін студентів. Стоян на одному з телеканалів скаржиться, що потрібна ялинка, бо онук питає, коли поїдемо на ялинку до Києва. Блохін теж каже, що Майдан заважає. Дружина дивиться виступ «95 кварталу» на першому каналі Росії. А там — студенти-розбишаки побили слабких беркутівців, які з іграшками (дубинками, щитами, у касках тощо) мирно йшли з дитячих садків, де ночували. Добре, що є інтернет, 5-й канал, Громадське ТБ, і хто не сліпий, може розібратися, що і «перший укр. канал», і «Інтер» просто вішають нам «локшину». Російське ТБ зовсім вважає своїх глядачів за дурнів, а настоятель Києво-Печерської Лаври, в цей час, благословляє Януковича та його поплічників. Не буду розповідати про подальші події, які, як я, пенсіонер-«страус», так і ви бачили з екранів телевізора та в інтернеті. Але ось 18.02.2014 дзвінок зі Львова: мій добрий друг Борис, через сімейні справи, змушений їхати до Києва. А я ще в листопаді (ще не було Майдану) домовився, що поїду з ним до Києва провідати доньку. Вранці 19.02.2014 телевізор повідомляє, що починається антитерористична операція, відключили 5-й канал, закрили метро, в’їзд до Києва перекрито, пасажирські потяги зупинені перед Києвом, ну і інші «страшилки» в дусі ФСБ. Одним словом, це вже нелегітимний воєнний стан. Дружина і знайомі відмовляють мене від поїздки, але я чомусь іду до машини в гараж, дуже страшно. І раптом я починаю розуміти, що я боягуз, адже там моя донька з чоловіком. Правда, вони аполітичні й не ходять на Майдан, але на Майдані гинуть люди, і під роздачу може потрапити будь-хто. А тут хтось всередині каже: поб’ють машину — ну й нехай, уб’ють — так ніхто не знає, де його чекає смерть. І одразу мені стало спокійно, і я зрозумів, що поїду навіть без Бориса. Страх зник.

Погляд страуса, який ховає голову в пісок

   Частина друга. Дорогою до Києва. До Львова немає ДАІ, на білбордах подекуди написи — всі на Київ. Машин небагато, ніби всі чекають бурі. Борис теж мене здивував: він каже, що в будь-якому разі їде до Києва, логіка аналогічна. Виїжджаючи на трасу вранці 20.02.2014, Борис звертає мою увагу на те, що вже немає величезної купи старих шин, які були ще вчора — їх забрали вночі буси на Київ. Отже, не всі «страуси». Борис пропонує: якщо зупиняє Правий сектор, то розмовляю я, бо більше схожий на бандерівця; з ДАІ говоритиме він, а від «тітушок» намагатимемося втекти. Я погодився, тим більше що перед цим, в Івано-Франківську, з дружиною ходили на мітинги до обласної адміністрації. І потім, коли були встановлені барикади, теж ходили. Звісно, перше враження — моторошно й страшно, ледве вмовив дружину пройти всередину барикад. Але люди доброзичливі, і ніхто не звертав уваги, що дружина говорила зі мною російською мовою (хоча російське ТБ нав’язує нам зовсім інше). Дружина сказала: «Ну й брешуть російські канали», а я їй: «Тому я їх і не дивлюся».

   По дорозі з Борисом обмінюємося думками. Головне питання — хто стоїть за «Правим сектором» і хто це фінансує та організовує. Борис: «Я розмовляв із Сергієм із Росії, і той висловив думку експертів, що це підготували США та Євросоюз через через свої фонди для громадських організацій, інакше як би так швидко зібрався Майдан. Все дуже, ну дуже логічно, але зловив себе на думці, що, оскільки влада Росії завжди все звалює на США та Євросоюз, то, можливо, і це нові міфи, як про фашистів тощо. Так наш дорожній контроль був скопійований із російських «синіх відерець», а вже пізніше став Автомайданом. Українці зробили висновки з протестів у Росії. Так у Росії, як тільки виходить сотня людей, їх розганяють, арештовують, а всі сидять біля телевізора і дивляться. А у нас, як тільки міліція розганяє сотню людей, виходить тисяча, б’ють тисячу — виходить п’ятсот тисяч.

   Виїжджаємо біля Рівного на трасу в напрямку Житомира і бачимо високу барикаду з підручних матеріалів. Біля неї 10–15 людей із битами у камуфляжній формі. Борис знітився, він такого не бачив, а я спокійний і чомусь упевнений, що нас не зачеплять, навіть попри київські номери нашої машини. Ці люди оглядають машини і пропускають по одній. Під’їжджаємо, підходить чоловік років сорока і уважно на нас дивиться — проїжджайте. За Житомиром заправилися і поїхали далі. ДАІ не зустрічали, машин дуже мало в обох напрямках. За 60 кілометрів до Києва побачили «тітушок». Стояли чотири військові машини з кузовами типу «кунг», з яких виходили молоді хлопці з новими битами, спортивної статури, у чорних спортивних костюмах. Поряд їх охороняли п'ятеро чоловіків 35–40 років у міліцейській формі та світло-зелених жилетах із написом «Міліція». Під’їжджаємо ближче до Києва, на зустрічних смугах багато машин, затори — усі їдуть із Києва. На заправках кілометрові черги. Дзвонить донька: «Тату, повертайся назад додому, передають, що снайпери розстрілюють Майдан, ви можете потрапити під обстріл або вас розтерзають тітушки». Питаю: «Що робимо, Боря?» Хоча знаю, що питання риторичне, і знаю, що він скаже. І він дійсно так сказав: «Їдемо, набридло боятися». «Тарасе, може, забереш своїх дітей із Києва?» — запитує мене Борис, у машині місце є. Зустрічаємо один пост ДАІ зі знаком «СТОП», але на нас міліція не звертає уваги, тож їдемо далі. На в’їзді до Києва — шлагбаум і стоять 8 машин ДАІ, але міліції немає, а з Києва затори, усі поспішають виїхати. На початку Києва видно багато людей у чергах до банкоматів, але все спокійно.

Погляд страуса, який ховає голову в пісок

   Частина третя. Київ. Донька зраділа, що ми нормально доїхали. Каже: «Тату, вибач, мені потрібно працювати, ти розташовуйся, якщо хочеш, звари каву». «А ти будеш?» — питаю я. «Так, і зроби бутерброди». «А ти що, не їла?» — «Ні, не їла, ніколи». Я запитую доньку: «Може, виїдете з Києва на деякий час?» — «Ні, ти що», — відповідає вона. Я варю каву і роблю бутерброди, прислухаючись до її телефонних розмов: «Доброго дня, як вас звати? Таня, якщо зможете, під’їжджайте до перехрестя на такій-то вулиці, там вас чекає людина з пластиковими бутлями супу. Зможете? Добре, його телефон… Необхідно завезти на барикаду 5». «Алло, як вас звати? Діма, у вас є бус? Добре, на об’їзній такій-то є шини, ви зможете завезти їх на барикаду 3? Добре». І тут знову мене охопив страх, не за себе, а за них. Відкрито, по мобільному, ведуть такі розмови, а я нещодавно сварив дружину, щоб вона по телефону не вимовляла слово «Майдан», боявся, що СБУ «засіче». Я шокований, моя донька, яка ще до Різдва не ходила на Майдан, раптом зайнялася такою роботою. Думаю: це ж один із центрів управління постачанням Майдану, де і хто її підготував? За кавою питаю: «Як ти підрядилася на цю роботу? Хто тобі платить?» Вона дивиться на мене з жахом: «Тату, як ти міг подумати, що я найнялася і що мені платять?» Тоді прошу: «Розкажи, адже на Різдво ви приїжджали й говорили, що на Майдан не ходите». «А ми й не ходили, але подивилися, що відбувається, і, повернувшись від вас, пішли на Майдан. Дивлюся, а там зі сцени просять: хто може, принесіть туди одяг, туди їжу. От я і вирішила допомагати через інтернет організувати таке постачання». Виявилося, що вже є сайти, куди повідомляють, хто і що може надати для Майдану, а також хто має машини і готовий безкоштовно перевозити. Лише за ліки в аптеках ми платимо. «А де ви берете гроші?» — запитую. Хоча я сам, щоб ніхто не бачив, кілька разів в Івано-Франківську кидав гроші в урну біля барикад. «Перераховують на картки всі, хто бажає допомогти», — розповідає донька. Це невеликі суми, але на ліки вистачає. Багато чого привозять за нашими замовленнями з регіонів. «Напевно, з Західної України?» — питаю. «Та не лише. Ось зараз я спілкувалася з Дніпропетровськом, а ще допомагають із Запоріжжя та Черкас, майже з усіх міст України». Я не вірю своїм вухам, а тут зовсім мене приголомшило. Чую розмову телефоном: «Це кафе?». «Ви можете приготувати кашу з наших продуктів для Майдану, за роботу ми вам заплатимо?» «Не зрозуміла? Ви безкоштовно зробите зі своїх продуктів? Дякую! Машина заїде через півтори години. Як вас звати?» «Алла, у вас хетчбек, підійде. Ви зможете заїхати в таке-то кафе через півтори години?» «Добре, заберете на Майдан, посилайтеся на Катю». «Алло, не знаєте, як проїхати на Майдан? Зараз подивлюся карту: проїзд Андріївським узвозом через Михайлівську площу вільний». І я зрозумів, що влада довго не протримається, навіть якщо офіційно введе воєнний стан. Думаю: адже тільки невелика частина киян виїхала з Києва, більшість залишилася боротися. Питаю: «Де Андрій?» «Був на роботі, але як почався розстріл, побіг на Майдан». Тільки о другій годині ночі зять повернувся весь чорний від бруду та диму. Я обійняв його й несподівано для себе сказав: «Я пишаюся тобою». Наступного ранку Андрій пішов на роботу, після обіду їх відпустили, і він з роботи зібрався на Майдан. Я попросив його взяти мене з собою. Запрацювала частина метро, і ми доїхали майже до Майдану. Далі — пішки. Навколо багато людей, і всі несуть великі пакети на Майдан: їжа, вода, ліки, одяг. Ми також несемо каву. Описуватиму Хрещатик коротко — жах: немає бруківки, навколо різноманітні намети з охороною. Згорілий Будинок профспілок. Питаю, хто його підпалив? «Там охорона Майдану збирала всі речові докази, — розповідає майданівець, — і беркутівці вирішили, що речові докази треба знищити. Підпалили напалмом восьмий і другий поверхи. Кілька майданівців там живцем згоріли». Про побачене й почуте на Майдані розповім іншим разом. Та і по телебаченню тепер вже більш-менш говорять правду. Що мене здивувало: люди всі доброзичливі, не звертають уваги ні на те, якою мовою розмовляєш, ні на одяг. Я навіть помітив кілька людей у єврейських шапочках. Священники різних церков, окрім УПЦ МП, яких за весь цей час на Майдані не було, виступають зі сцени та закликають людей не бути мстивими. На сцені виступають різні люди: одних освистують, іншим аплодують. Якщо раніше періодично кричали «зека геть», то тепер кричать «зеку смерть». Пізно вночі йдемо пішки додому, попереду щось незрозуміле… Група з 6–8 осіб із дубинками, але між ними можна пройти. Андрій питає: «Що робимо?» Я в піднесеному настрої й упевнений, що вони нас не зачеплять, кажу: «Йдемо». І ми спокійно проходимо, ніхто нас не чіпає. По дорозі я запитую Андрія, як він потрапив на Майдан, хто там ким є. Андрій: «Коли ми з Катею приїхали від вас, то я й не збирався на Майдан. Але коли через інтернет почали просити киян допомогти Майдану, ми вийшли вночі на Майдан. Потім я став ходити туди сам, бо вирішили, що вона більше допоможе, координуючи постачання. Згодом знайомі хлопці теж почали ходити зі мною, особливо коли було гаряче й нападав "Беркут", то ми відразу бігли на Майдан». Навіть анекдоти з'явилися: якщо прибити поличку, то чоловікам потрібно кілька тижнів, а якщо звести барикаду — вистачить двох годин. На Майдані небуло єдиного командування, іноді просять щось зробити зі сцени. А так, наприклад, ми йдемо й бачимо багато сміття. Хтось із нас каже: «Давайте приберемо», а інший: «Ні, треба добудувати барикаду». Йдемо, добудовуємо, повертаємося прибирати сміття, а його вже прибрали. Усі дуже поважають Правий сектор. Це молоді хлопці з «Тризубу» та інших подібних організацій. Вони завжди попереду, називають себе штурмовиками. І коли БТР із кулеметом на башті почав наїжджати на барикаду, то афганці сказали всім відступати, і я пішов із ними, — розповідає Андрій. А хлопці з Правого сектора не відступили, а почали закидати коктейлями й підпалили його. БТР швидко відступив. Ще багато він мені розповів про Майдан без жодного пафосу, але це вже іншим разом. Я не знаю, що буде далі, але чомусь у мене зростає впевненість, що Майдан не здолати, навіть якщо втрутиться Росія. У суботу напруга вже почала зменшуватись, але донька ще працює, хоча й не так інтенсивно.

   Донька й зять вирішили мене провести. Ми їхали метро й розмовляли українською мовою. До нас підійшли молоді жінки й російською запитали: «Ви із Західної України?» «Так». «Дякуємо вам, тільки завдяки вам ми перемогли цю бандитську владу». Я був збентежений, але відповів: «Це вам дякуємо, тільки завдяки підтримці киян і інших регіонів це вдалося. Але найбільше зробили кияни (і я не кривлю душею)».

Погляд страуса, який ховає голову в пісок

   Частина четверта. До дому. Повертаємося з Борисом до Львова. Ділимося враженнями. Борис каже: «А всього цього жаху могло б і не бути, якби в листопаді Янукович вийшов на мітинг до студентів. Там просто сказав би: "Азаров погано підготувався до асоціації з Євросоюзом, і я його знімаю". Навіть у грудні можна було це зробити, але вже треба було зняти і Захарченка за надмірну жорстокість. При цьому всі б розійшлися, а Азаров міг би залишитися виконувачем обов’язків, і всі були б задоволені, навіть Росія». На дорогах із Києва небагато машин, на заправках усе нормально, черг немає. Біля Рівного — знайома барикада, зупиняють машини, перевіряють. Але нас пропускають одразу, незважаючи на київські номери. Борис жартує: «Бачиш, бандерівців нюхом відчувають». Кількість барикад збільшилася, майже біля кожного районного центру. Зі Львова я їду сам до Івано-Франківська. З барикадами картина та сама. Під’їжджаю до села Єзупіль і тут згадую свого друга Степана. Він у КанадІ. Чомусь його турбує геополітика, що нікому буде протистояти США, якщо Україна увійде до Євросоюзу, а не до митного союзу з Росією. А Польща буде претендувати на частину нашої території. Степане, прокинься! Путін двічі робив Януковича президентом: перший раз Майдан завадив, а другий раз йому це вдалося. І що ж? Нам стало жити тільки гірше. За час цього Майдану Янукович більше їздив до Путіна, ніж за весь час свого президентства. І що ж? Кожного разу, після повернення, Янукович ставав жорсткішим і не шукав компромісу з Майданом. Нашими СБУ та іншими силовими органами керували колишні високопосадовці ФСБ Росії. Тобто Путін усе знав про Януковича і не зупиняв його, а заохочував. Тому і на ньому кров Майдану. І ні Польща, ні Угорщина, ні Румунія, в цей важкий для нас час, не заявляли претензій на територію, а Росія? Голова «тріщить» від різних думок. Це ж ФСБ (спадкоємці КДБ) погано підготувало всі операції команди Януковича з розгону Майдану. І не здивуюся, якщо колись з’ясується, що снайпери, які стріляли і в міліцію, і в майданівців, теж не з українського спецназу. І тут жахлива думка: а тепер Путіну треба хоч якось відігратися — «захистити» українських росіян (як Гітлер судетських німців). Він точно щось нам зробить недобре. Проїжджаю хімічний завод тонкого органічного синтезу. Він зараз не працює, раніше випускав ракетне паливо та отруйні речовини. Усі дерева з кісточковими плодами тоді перестали плодоносити. Тепер вони плодоносять. Може, в митному союзі він і запрацював би, але ось питання: краще мати таку роботу й отруювати природу чи шукати інший варіант? Питання, питання і дурні думки.

ПРИМ. Це перша моя статья. Написав згарячу, зразу після приїзду з Києва.

Погляд страуса, який ховає голову в пісок

   Частина п’ята. Післямова. Знову сиджу на дивані, дивлюся телевізор. Похорони майже в усіх містах щодня, ховають із почестями майданівців. Патріарх УПЦ МП вийшов до Майдану на станції метро Хрещатик, але люди чомусь не цілували йому руку і не ставали на коліна, а вимагали покаятися за підтримку Януковича, за настоятеля Києво-Печерської Лаври, який робив бізнес із Януковичем, і за анафему Майдану, яку оголосив його священник в одній із церков Києва.

А я згадав одну розмову в кафе, коли по телевізору показували, як Президент України Янукович приймав благословення від Кирила на цю посаду і визнавав лише УПЦ МП. А мій співрозмовник запитує: «Хіба для президента не повинні бути рівними всі церкви України?» І тепер я думаю: чому УПЦ МП і сам Кирило не зупинили Януковича? Іншим разом той самий співрозмовник загнав мене в глухий кут у день Перемоги. Показують Київ, і президент Янукович із георгіївською стрічкою на грудях іде зі своїми сатрапами. Мій співрозмовник запитує: «А до чого тут георгіївська стрічка? Адже це символ Російської імперії з часів Першої світової війни, коли вона воювала з Австро-Угорською імперією. А українці воювали між собою: одні у складі однієї імперії, а інші — іншої». І я подумав: дійсно, навіщо він це робить? Показує, що він за повернення до Російської імперії? Якщо йому бракує розуму, то є радники (наприклад, «геббельс» Анна Герман), які мали б підказати, що це розділяє Україну. Дивлюся антимайдан у Харкові, «тітушки» і Добкін — усе ті ж георгіївські стрічки, Крим — те саме. А може, це зі мною щось не так? Та ні, це точно чийсь проєкт, і хто його запустив, неважко здогадатися. Дзвонить знайомий Віктор із Донецька: «У нас тут усе складно», — каже він, — «але все одно ви молодці». «Дякую, Вікторе», — відповідаю я йому, — «усі, хто підтримував Майдан, молодці, але особливо молодці кияни. Ще рано радіти, уся боротьба ще попереду».

   Нарешті в Росії почали говорити, що на центральному каналі Кисельов трохи перегнув про Україну, але все одно показують сфальсифіковані відео про події в Україні, коментують упереджено і все звалюють на бандерівців, страшно лукавлять. Наприклад, показують священників на Майдані й кажуть, що на Майдані тільки греко-католицькі священники, а це явна брехня, адже я бачив там священників всіх конфесій, окрім УПЦ МП. І аналогічно з усією іншою інформацією: співчувають міліції, але жодного співчуття жертвам на Майдані. Та що там російське ТБ, дивлюся «Інтер»: показують, як із метро виходить новий патріарх УПЦ МП до Майдану на станції Хрещатик — і все. Тобто не показують, що від нього вимагає Майдан покаятися і як він швидко повертається назад. А «Інтер» далі за своє. Дивлюся про Харків: російські парламентарі й там готують розвал України, але не зовсім виходить. А ось вони вже в Криму, і вже російська армія розповзається по Криму — так виконується договір про дружбу. Ось яка допомога від «старшого» брата. Путіну хочеться знайти чергового ворога, а Захід закликає Україну не дратувати Росію. Усе як із Гітлером: віддамо частину Чехословаччини, і він заспокоїться. Та не заспокоїться, бо боїться, що й росіяни можуть захотіти подивитися на палаци Путіна й Кирила. І я згадую розмову з моїм другом із Росії рік тому про те, чи можлива війна між нашими країнами. Валера стверджував, що цього ніколи не буде, а я в цьому зовсім не  упевнений. Дай Боже, щоб Валера мав рацію. З іншого боку, невже ФСБ не розуміє, що Харків і Крим для Росії будуть як та ж Західна Україна для України. Адже світогляд харків’ян і кримчан, хоч і відстає від світогляду західняків і центру України на 5–10 років, але випереджає світогляд росіян у центрі Росії також на 5–10 років. Це буде троянський кінь. Так, у Росії сильне ФСБ і в нього «довгі руки», але, здається, обмежені «мізки», інакше вони б зрозуміли, що чим більше дія, тим більше протидія — закон фізики.

Ну, я й розійшовся під враженнями від Майдану. Але це лише один зріз, який я побачив протягом двох днів і який мене шокував. Не виключаю, що є й інші погляди на всі ці події.

Погляд страуса, який ховає голову в пісок

Деякі відгуки.

Шановний Тарас!

Ми з самого початку заняли активну позицію щодо Майдану. Їздили групами на декілька днів, допомагали грошима, паливом. Приймали  участь в блокуванні Варховної Ради і Кабміну 

2-3- го грудня.Допомагали в будівництві укріплень і упорядкуванні території навколо Українського дому. Надавали транспорт підприємства для перевезення активістів з Кривого Рогу на Майдан.У мене самі світлі враження практично від  всього, що я бачив і відчував на Майдані.На жаль, поки не можу описати це так як ти, проте хочу це зробити. На сьгодні, ми збираємо фото від своїх, щоб зробити альбом памяті. Думаю над тим, як в наших Криворізьких умовах увічнити память Небесної Сотні. Дуже приємно і радісно, що ми разом, що ми не страуси. Проте не будьмо ними і надалі, наша боротьба за вільну і справедливу Україну продовжується. 

З повагою  М.Ястреб.

Привіт з Росії! Прочитали уважно твої роздуми. Я даже заплакала, я так понимаю твою боль. Мы тоже здесь все на нервах, разобраться в политике - это не с нашими мозгами. Нами вертят куда хотят. Мы смотрим  разные источники, не только Киселева. Страшно за детей и жалко их. 
         Ти міг би писати  українською мовою, чи ти думаешь, що ми вже її забули? Не забули. Это Нина поработала переводчиком? Я разговаривала со своим одноклассником из Литвы. Он уехал поступать в Клайпеду после школы, там и остался. Я спрашиваю, что же теперь будет? А он говорит: ничего не будет, мы через это уже прошли и пережили.
         Тримайтесь. С.Шупенко.