Щось з пам’ятю моєю сталося.

 

Десь в 2012 році прогулююсь центром мальовничого міста Івано – Франківськ. Направляюся від ратуші по при бар "Фабрика",  до вулиці Страчених Націоналістів. Дальше по при синагогу в сторону обласної філармонії.  Зупиняюсь  біля пам’ятника, який був встановлений у 2003 році в пам'ять про 27 членів ОУН, розстріляних на цьому місці нацистами 17 листопада 1943 року. Ця страта була наслідком арешту десятків людей 14 листопада 1943 року під час вистави «Шаріка» у Станіславському театрі. Подейкують що арешт членів ОУН був результатом доносу співробітника НКВС в гестапо. Ці служби мали ще довоєнні тісні зв’язки.

   Але я не про це. Мені пригадались спогади моєї матері, ще в дев’яностих. Вона розказувала, що під час війни, в 1943 році, їздила з міста Надвірна на навчання в Станіслав. Де навчалась в Українській жіночій учительській семінарії сестер Василіянок, яка розташовувалась  на вулиці Василіянок (назва вулиці збереглась до тепер, зараз там монастир). Одного дня, в навчальний заклад, зайшли німецькі солдати і приказали всім пройти до синагоги. Там уже було зігнано велику кількість людей. Біля стіни синагоги шикували  бранців і прилюдно розстріляли, щоб залякати людей. Це було страшне видовище, особливо для молодих 17 річних, таких як моя мама. Я вже не говорю про те, що одного із розстріляних, моя мама знала, бо він був з Надвірної. Мама розказувала, що з жахом згадує про цю подію, і коли згадує, то перед очима бачить все це, ніби це сталось учора.

  На днях я гостював у мами. Заодно я нагадав їй про цю подію і показав світлину встановленого пам’ятника розстріляним членам ОУН. Я хотів це зробити раніше, але якось не складалося, то не було в мене світлини то ще щось. Мама намагалась пригадати, але так і не змогла пригадати про цей розстріл. Я щось нічого не пригадую – ніби вибачаючись, сказала мама. Що поробиш, роки даються знати – подумав я.

  Такі «пробіли» в пам’яті  стаються і в набагато молодших людей, чим моя мама. Можна пригадати багато таких випадків. Але найбільше мені запам’ятався анекдотичний випадок. Якось ми відзначали день народження. Зібралася компанія старих друзів. Точились жваві розмови. Заодно пригадували різні пригоди. І тут Аня розказала  як зимою вона поверталась додому. Йшла вона ховською стежкою попри девятиповерхівку. Її обганяє мужчина з пакетом яєць і завертає за ріг будинку. Аня обережно, бо там ковзанка,  повертає за той самий ріг будинку, і бачить що мужчина впав. Вона його питає – мужчина як ви, як ваші яйця? Він встає і каже – та трохи вдарився але яйця в порядку. І тут тільки Аня побачила, що це зовсім інший чоловік з порожніми руками. Ну ми вибухнули від сміху і ще довго сміялися та передражнювали її – мужчина як ви…? Пройшло років шість чи сім. Зібрались ми майже тією ж компанією. Знову жваві розмови, спогади. І тут хтось пригадав цю Аніну пригоду. Ми всі знову сміялися, тільки Аня розгублено дивилась на нас і не вірила що  вона нам це  розповідала.

   Чи маємо ми з вами аналогічні «пробіли» в пам’яті? Мабуть так, маємо. І це може з нами зіграти «злий жарт».