Спогади «совка».

Спогади «совка».

  Вступ. Не знаю, з чого почати. Почну з дитинства. Жовтеня, піонер, активний комсомолець. Батьки безпартійні, поза політикою. Одним із завдань, як комсомольця,  у мене була підготовка доповіді, про злочини бандерівців, на комсомольські збори. Для цього використовував радянську літературу та газетні статті. У шістдесятих таких матеріалів на Західній Україні було вдосталь. Вивчення цих матеріалів мене шокувало. Кілька прикладів. Газетна стаття: «У селищі Ворохта бандерівець удень кинув гранату у вікно школи. Пощастило, що від вибуху гранати ніхто не постраждав». З книги: «У селі Посіч бандерівці стратили вчительку російської мови, а тіло кинули в колодязь». Були описи й інших звірств. Але я виділив ці події, оскільки життя склалося так, що випадково, через багато років, я опинився в цих місцях і поспілкувався з місцевими жителями. Але про це пізніше.

                                   Спогади «совка».

  Частина перша. Під час навчання у технікумі радіоелектроніки у Львові (кінець шестидесятих минулого століття),  я мешкав у приватному будинку на вулиці Кульпарківська. Будинок великий, гарний, двоповерховий, другий поверх недобудований. Садибна ділянка, десь двадцять соток або й більше, засаджена фруктовими деревами. Дерева старі. Така велика ділянка не була характерною на той час. В основному були ділянки шість соток і як виключення-десять. Власницею цієї садиби виявилася вдова першого секретаря Львівського обкому партії, за національністю татарка. На жаль, не пам’ятаю ні її прізвища, ні імені. Дуже добра й приємна жінка. Дозволяла безкоштовно користуватися дарами саду, а за проживання брала на тридцять відсотків менше, ніж інші. Одного разу у нас відбулася цікава розмова. Господиня будинку розговорилася й розповіла про своє життя. Вона та її чоловік були членами компартії ще з дореволюційним стажем, знайомі з Леніним, Сталіним, Блюхером та іншими. У тридцятих роках її чоловіка заарештували разом із Блюхером як контрреволюціонера. Вона звернулася за допомогою до друзів, московських однопартійців із ЦК. Вони порадили їй поїхати подалі до Сибіру й заховатися. Чоловіку вони нічим не могли допомогти. Десь у сорок четвертому році чоловіка реабілітували і направили першим секретарем Львівського обкому партії. Її сім’ю поселили в цей приватний будинок, який належав депортованому до Сибіру львів’янину, — сказала господиня якимось вибачливим голосом. Я, як активний комсомолець, висловив «розумну» думку на кшталт: «Так їм, бандерівцям, і треба». Господиня сумно посміхнулася і відповіла: «Ніколи не судіть так поверхнево, ми ж про них нічого не знаємо». З її розповіді. Мій чоловік, після реабілітації, прожив усього п’ять років. А чому? Його нелюдськи катували, зрізали шкіру на спині смугами. Коли я побачила його спину, то зомліла. Не могла повірити, що це робили однопартійці. Так були закладені перші мої сумніви в правдивість ідей комунізму, що згодом призвело до того, що я відмовився вступати до компартії, навіть на шкоду кар'єрі. 

                                    Спогади «совка».

  Частина друга. Іронія долі: людину, яка ненавиділа бандерівців, постійно називали бандерівцем, і це було нестерпно. Почалося все в армії, коли у військовій частині на Камчатці, де я проходив строкову службу, старшина нашої роти перед строєм оголосив, що всі ми із Західної України — бандерівці, і що він навчить нас любити Батьківщину. Це сталося після того, як я відмовився вступати до лав комуністичної партії. Цей старшина, Макогін, був теж українцем. В той час, корінні росіяни, майже не чули про Бандеру. Ще один кричущий випадок стався в Москві, на заводі «Рубін», куди я був направлений у відрядження по роботі. Моє завдання було розібратися з претензіями їхньої лабораторії до якості наших мікросхем. Не буду вдаватися в технічні тонкощі, але зазначу, що начальник цієї  лабораторії, під час дискусії щодо результатів аналізу, коли йому не вистачило технічних аргументів, назвав мене бандерівцем. Я не витримав, схопив його за барки й потягнув до вікна, а це був п’ятнадцятий поверх. «Так, я бандерівець, і зараз викину тебе з вікна. Подумаєш, за це мене, всього-на-всього, зашлють до Магадана», — ображений на несправедливий докір, відповів я. Він зблід і пішов. Скандал дійшов до рівня заступника міністра електронної промисловості Радянського Союзу. І тільки тому, що мені вдалося довести, що винні не наші мікросхеми, а помилки в їхній електричній схемі телевізора, це врятувало мене від покарання.

                                         Спогади «совка».

  Частина третя.  У середині вісімдесятих я часто ходив збирати гриби в Чорному лісі на Прикарпатті. Одного разу, збираючи білі гриби в молодому ялиннику, я натрапив на дивне місце. Навколо було багато невеликих, зарослих травою, горбків заввишки метр-півтора і площею приблизно шість на шість метрів. Навколо них росли фруктові дерева. Я вирішив перекусити й сів на стовбур поваленої сосни. Раптом я побачив літнього чоловіка, який просто стояв і дивився на ці горбки. Я запропонував йому гарячого чаю, і він сів поруч. Ми з ним розговорилися. Виявилося, що це колись було його село. Назва села мене приголомшила. Це виявилося село Посіч, про яке я читав у книзі про звірства бандерівців. Я запитав, цього дивного чоловіка, чи чув він про той жахливий випадок, коли бандерівці стратили вчительку, кинувши її в колодязь. «Так, був такий випадок, але люди в селі не повірили, що це зробили бандерівці. Тому що бандерівці, які базувалися в цьому лісі, були з цього та сусідніх сіл», — відповів він. Так, вони вбивали радянських, але ніколи б не кинули їхні тіла в колодязь. Джерела, колодязі — це святе для місцевого населення, тим більше, що воду з них п’ють їхні родичі та сусіди. А в цьому селі вода була на великій глибині, і таких колодязів було всього два. Оскільки люди не повірили, що це зробили бандерівці, і далі допомагали їм, їх вислали до Сибіру, а село спалили. Тільки в середині дев’яностих у розсекречених архівних документах КДБ знайшлися записи про організацію псевдобандерівських загонів. Завдання таких загонів було організовувати жорстокі провокації, які мали налаштувати місцеве населення проти бандерівців.

                                       Спогади «совка».

  Частина четверта. Ворохта, Ворохта, чудове містечко, яке мені дуже подобається. Волею долі мій кум, Ярослав, виявився родом із знаменитої Ворохти. Якось у дев’яностих, за чашкою кави, я запитав його про газетну історію з гранатою. Він підтвердив, що чув у дитинстві цю історію про бандерівця, який кинув гранату у вікно школи. Правда, ніхто не постраждав. Пізніше ми заїхали в гості до його батька, Петра. Я не стримався і запитав його про цю історію. Він також підтвердив її, тим більше, що тоді працював у цій школі. Але сказав, що ніхто не повірив, що це зробив бандерівець. Через десять років, під час чергового приїзду до Ворохти, ми знову навідали батька мого кума. Я вже й призабув цю історію, але його батько нагадав мені про неї. Нещодавно, повідомив він, помер один місцевий житель і перед смертю зізнався, що це він кинув гранату у вікно школи. «Це мене в КДБ змусили її кинути, але я почекав, поки діти вийдуть із класу, і тоді кинув», — розповів він. Що ця людина була сексотом у КДБ, місцеві здогадувалися давно, — додав батько кума.

                                  Спогади «совка».

  Частина п’ята. Історії, які я особисто чув від місцевих жителів, розсекречені архіви КДБ, а тепер і знайдені архіви бандерівців, переконали мене в тому, що як у Радянському Союзі, так і в Росії постійно поширюють дезінформацію про діяльність бандерівців. І відлуння цієї  дезінформації  поширюється у світі (Польща, Іізраїль і ін.)  Зараз я б пишався, якби мене назвали бандерівцем, але, на жаль, ніхто вже так мене не називає. І, мабуть, це правильно, тому що я нічого не зробив, щоб заслужити таке звання. А що Росія? Вчиняє ті самі звірства і звалює ці звірства на своїх жертв. Як, наприклад, у Бучі, чи в інших захоплених містах.